Опубликовано в рубрике Київ росте, як підліток без нагляду – швидко й непрогнозовано. Місто тягнеться вгору, його обсипає висотками, як обличчя підлітка прищами. Тримається тільки Поділ та центр поблизу Хрещатика. Все-таки заборонено зводити багатоповерхівки у центрі. Але й тут трапляються винятки.
Перевага успішного міста – у спілкуванні. Ви вранці вийшли з дому і протягом дня мимохідь поговорили з багатьма цікавими людьми. Ці розмови надихнули вас на нову ідею, яка спала на думку перед сном. А гарні ідеї – це гроші. До того ж, людина – істота соціальна, і дружнє спілкування з іншими дає їй відчуття щастя. Тому “просунуті” міста, такі як Барселона, організовують свій простір таким чином, щоб люди більше спілкувалися.
Київ чимось схожий на Нью-Йорк кінця 19-го століття, коли місто будувалося без жодних обмежень. У нас теоретично є містобудівні правила і навіть Генплан, але на практиці – частково через корупцію, частково через слабку судову і правоохоронну системи – компанії будують там, де змогли вхопити ділянку. І зводять стільки поверхів, скільки зможуть. Адже собівартість метру у висотці менша, ніж в іншому житлі.
Зрештою, в Нью-Йорку запровадили купу різноманітних правил щодо того, як, де і що можна будувати, бо місто таки для людей, а не для прибутків продавців нерухомості. І тепер Нью-Йорк – це ніби Київ навиворіт. Відоме, як столиця хмарочосів, насправді місто високе лише в центрі. Щільно й високо забудували частину Мангеттену, а житлові квартали – переважно дво- або триповерхові.
БОРОТЬБА ЗА ОБМЕЖЕНИЙ ПРОСТІР
Як правило, у кожному мегаполісі є три групи, котрі постійно змагаються одна з одною, впливаючи таким чином на його розвиток.
Перша – це мешканці «з діда-прадіда»: вони мають тут нерухомість, часом і не одну, іноді її здають в оренду. Вони не дуже люблять «понаїхавших» і завжди проти нових будівництв. Для них, крім дискомфорту, це означає ще й зниження орендної плати.
Друга – це, власне, приїжджі. Міста в усьому світі ростуть, бо активніша економіка притягує десятки тисяч нових людей. Вони й створюють попит на нове житло, а будівельники правдами та неправдами його задовольняють. Є міста, де нових будинків майже не будують – приклад, про який багато пише світова преса, це Сан-Франциско. В результаті ціни на оренду житла надзвичайно високі, частина людей, котрі раніше орендували квартири, стали безхатьками, а на центральних вулицях міста, як пише The Economist, все більше людських екскрементів.
Третя сила – це міські активісти з лівим світоглядом, які борються проти забудови, за збереження парків, за пішохідні зони й інші вишеньки на торті міста. Суспільний простір для них важливіший, ніж розвиток бізнесу й задоволення попиту.
Всі ці групи є й у Києві. Та якщо в Сан-Франциско майже не будують, то в Києві немає такого місця, де не могло б початися будівництво, як правило, висотної багатоповерхівки. Це інша крайність.
Популярна нині містобудівна теорія переконує, що невисокі будинки зручніші для життя, ніж висотки. Оптимальна висота для людського комфорту – максимум сьомий поверх, звідки ще можна розгледіти силуети перехожих, впізнати знайомого. Урбаніст (фахівець, який займаються плануванням міст) Григорій Мельничук стверджує: “Що нижче живе людина, то більше шансів, що вона спілкуватиметься з сусідами й дбатиме про спільний простір унизу”. Детальніше про цей принцип читайте тут.
Вище 10-го поверху колір будинку починає змінюватися.
Київ
Берлін
Нью-Йорк
Бухарест
Варшава
У ВИСОТУ ЧИ В ШИРИНУ?
Подивіться на карту Києва – і ви побачите, що в адміністративних межах міста столиця має багато вільної землі й може розростатися в ширину, а не у висоту. Але це дорожче: нові шляхи, нові комунікації, довші лінії транспорту. Іноді – вирубка лісів. При такому розвитку нові квартири будуть дорожчими, ніж ті, які зараз пропонуються у висотках. З точки зору поточних витрат та економії ресурсів краще рости вгору. Але якщо ми дбаємо про приємне й комфортне місто для життя, яке приваблює таланти, то краще рости в ширину, хоч це й дорожче. Будь-який стартапер може мати однакові доходи і в Києві, й у Берліні – тож житиме там, де комфортніше. Та й дорожче житло, ймовірно, триматиметься в ціні чи дорожчатиме, а дешеве має шанси стати ще дешевшим.
Є теорія, яка переконує нас у тому, що багатоповерхові житлові квартали з часом ризикують перетворитися у небезпечні кримінальні гетто. Натомість правильно організований простір створює соціальні зв’язки, які сприяють адекватній поведінці.
Нинішні діти стануть дорослими, й так влаштоване життя, що частина з них не буде надто успішною в житті, сидітиме вдома, питиме, вживатиме наркотики та шастатиме дворами у спортивних штанах. Будинок великий, соціальних зв’язків між мешканцями немає, ніхто нікого не знає, гальм для хулігана не існує.
Григорій Мельничук пояснює: “У висотках, надто у спальних районах, власниками простору стають ті, хто не виїжджає щодня на роботу. Їх небагато, але достатньо, щоб сформувати вуличну банду. Людям, які провадять інший спосіб життя, стає некомфортно перебувати у спільному з ними просторі”.
Впливає також і планування будинку: навіть у висотках, де по 4-6 квартир на одному сходовому майданчику, менша вірогідність хуліганства – люди краще знайомі одне з одним.
Загалом, там, де мешканці менше спілкуються одне з одним, більша ймовірність різних злочинів.
Але перед купівлею помешкання люди здебільшого не читають містобудівні теорії, а з’ясовують ціну за квадратний метр житла. Дешевше – у висотках. За словами Антона Олійника, архітектора, який і проектує київські будинки, все, що потрібно забудовнику – це залити фундамент і штампувати поверхи за однаковими кресленнями.
Щоб перевірити як працює теорія, ми поїхали у два райони Києва з високими і низькими новобудовами.
ПОЗНЯКИ
Висотка
Микола Іванович мешкає в одному з таких клонованих поверхів на Позняках, у новій і недорогій багатоповерхівці. Січневого пообіддя він вигулює у дворі свого будинку, що на Драгоманова 2б, йоркширського тер’єра Кулю. Заодно читає вивіски на аптеках і стоматологічних кабінетах, на перукарнях і кафе.
“Якщо постійно на таке дивитися, то можна подумати, що людина народилася, щоб підстригтися, поголитися, випити, закусити – та й померти”, – міркує чоловік.
Проте Микола Іванович, як колишній військовий, трохи поїздив “по всьому колишньому Союзу” і повернувся з переконанням: людина все-таки створена для чогось більшого. Для нього це “більше” означало, що треба забезпечити житлом дітей. Тому він продав отриману по службі трикімнатну квартиру на Борщагівці, купив по квартирі сину й дочці, а сам із дружиною переїхав на Позняки. Батьківську місію виконав, але сам залишився незадоволеним.
Досі в його голосі звучить легка туга, коли згадує про Борщагівку.
“Зелено, буйно, симпатичненько. Каштанів стільки, що Хрещатик позаздрить! А тут що? – змахує рукою. – Мегаполіс!”
З того, яким роздратованим тоном пан Микола це каже, зрозуміло, що мегаполіси він не любить. На його думку, вони спонукають до рутини й роблять людину заручником банків та аптек.
Чоловік охоче спілкується з сусідами, щоправда, звузив своє коло до людей зі схожими інтересами: тими, хто, як і він, тримає собак. Сусідів у Миколи – як населення райцентру, з усіма не перезнайомишся. Чоловік оселився тут, бо дешевше. Це головна і єдина причина.
Як колишній інженер-будівельник, Микола береться оцінити будинок професійним оком. Вердикт такий: нема архітектурної гармонії, будинки спроектовані так, що один затіняє інший, сонце не потрапляє у вікна. Якби його воля, він не будував би вище шістнадцятого поверху, але оскільки на те немає його волі, то Микола витирає лапи собаки Кулі і зникає за дверима квартири.
Архітектор Антон Олійник розуміє нарікання пана Миколи. Хмарочоси, каже він, незручні – й не лише тому, що їхнім мешканцям треба підготуватися до нескінченних сусідських ремонтів, гамору та вщерть запаркованих дворів. Що буде з висотками за п’ятдесят років?
“Традиційні будинки на Подолі можуть по п’ять разів за своє існування змінювати призначення. Хмарочоси – це як неповороткі машини для проживання, жодної іншої функції у них нема”, – каже Олійник.
Київ, вулиця Драгоманова 2б
Не треба багато спілкування
Для тридцятирічної Яни, фінансового аналітика в декретній відпустці родом із Житомира, ціна помешкання на Позняках переважила всі інші аргументи проти: 40 тисяч доларів за двокімнатну квартиру.
Обідньої пори жінка бавиться з дитиною на майданчику. Щоб погуляти в дворі, їй треба спускатися з 24-го поверху. Але Яна не бачить проблеми в тому, щоб жити високо й у багатолюдді. Якщо зламається один ліфт, є ще два. А серед людей легше залишитися непомітною.
“Ніхто не обговорює: куди ви пішли, з ким. Набагато вільніше почуваєшся, ніж у маленьких будинках, де всі одне одного знають та готові вилити відро лайна на голову. Що менше про тебе знають, то більше спокою”.
Якщо ж Яні заманеться поспілкуватися з сусідами, достатньо зайти в один із численних вайбер-чатів: чат будинку, чат під’їзду, чат мам тощо.
Раніше Яна жила на Подолі – там, каже, нема всіх тих зручностей, до яких звикла сучасна людина: “Ашан”, різні дрібні магазини, розважальні центри, “щоб вийти в люди”.
Тетяна Сергіївна – сусідка Яни з будинку навпроти. Час від часу приїжджає до Києва з селища Баришівка, щоб поняньчити внука – немовля у візочку. Вона солідарна з Яною в тому, що людині не потрібно аж стільки спілкування, аби з огляду на це купувати дорожчу квартиру.
“Зараз же є, прости Господи, соцмережі. У групах що хочеш можна почитати: від того, в кого таргани завелися, до того, як себе консьєржка поводить”.
Єдина незручність – у Баришівці може поставити візочок під хатою, варити обід і одним оком поглядати на дитину. А тут вихід на прогулянку – ціла процедура: з візочком із 24-го поверху туди й назад. Хоч для загартованої сільською працею жінки це далеко не найважча робота.
Тисне бетоном
“Будиночок під лісом, курка закудкудахкала, собака загавкала. Взяла чашку кави, сіла на терасі й кайфуєш. Дитина поруч бавиться”, – Олена змальовує помешкання своєї мрії.
Помешкання її реальності – це “тут машини, там машини, між ними клаптик землі й ми там живемо”. Олена має на увазі квартиру на 16-му поверсі в будинку на Драгоманова, 8. Жити їй тут важко, бо “бетоном тисне на голову”.
Тож щойно трапляється нагода, жінка вирушає на дачу під Києвом, щоб п’ятирічна дочка мала де побігати й подихати свіжим повітрям. Дача робить життя на Позняках стерпним.
Жінка хвилюється про тутешніх дітей: коли вони виростуть із візочків, добре було б, аби всім знайшлися місця в дитсадках і школах. Це відома проблема масиву.
“За два роки перезнайомилися з сусідами. На пиво ввечері можна піти, на майданчику погуляти, дні народження дітей разом посвяткувати. Хто кого знає, між тими більше поваги”.
Будинки на Драгоманова, з мешканцями яких ми спілкувалися, умовно можна назвати соціально-доступним житлом. Хоч люди й купували їх за свої гроші, ці квартири – дуже дешеві. Цілком імовірно, що в майбутньому, коли діти виростуть і переселяться, а батьки постаріють, ці кварта